Последние посты
Клайв Стейплз Льюїс
6 сент., 13:01
переслано из @svichado_ua
Любов завжди там, де добро. Добро завжди там, де любов…✨«Просто християнство»
Клайв Стейплз Льюїс
3 сент., 07:13
Перейматися власною дорослістю, захоплюватися дорослим лише тому, що воно доросле, червоніти від підозри в дитячості — це ознаки дитинства та підліткового віку. І в дитинстві та юності вони є, в міру, здоровими симптомами. Юні створіння повинні хотіти рости. Але переносити цю стурбованість дорослістю в середній вік чи навіть у ранню зрілість — це ознака справжньої затримки розвитку. Коли мені було десять, я читав казки потайки й соромився б, якби мене застали за цим. Тепер, коли мені п'ятдесят, я читаю їх відкрито. Коли я став чоловіком, я відкинув усе дитяче, зокрема й страх видатися дитиною та бажання бути дуже дорослим.Сучасний погляд, як на мене, містить хибне уявлення про зростання. Вони звинувачують нас у затримці розвитку, тому що ми не втратили смак до того, що любили в дитинстві. Але ж хіба затримка розвитку полягає не у відмові втрачати старе, а в неспроможності додати нове?Клайв Стейплз Льюїс
27 авг., 09:17
Я продовжую йти стежкою життя у моєму задоволено-грішному, безбожному стані, думаючи про веселу зустріч з друзями, призначену на завтра; або зайнятий неважкою роботою, яка сьогодні лестить моєму самолюбству; чи заклопотаний підготовкою до свята; занурений у нову книжку, — як раптовий біль у животі, що загрожує серйозною хворобою, чи заголовок в газеті, який повідомляє про загрозу знищення всіх нас, розкидає весь цей замок з карт. Спершу я відчуваю пригнічення, все моє маленьке щастя виглядає, як поламані іграшки. Тоді, повільно і неохоче, мало-помалу, я намагаюся відновити у собі той стан душі, який повинен бути у мене в будь-який час. Я нагадую собі, що всі ці іграшки ніколи не повинні були заволодіти моїм серцем, що моє справжнє добро лежить в іншому світі і моїм єдиним скарбом є Христос.І, можливо, з ласки Божої, я досягаю успіху, і протягом одного-двох днів стаю сотворінням,Клайв Стейплз Льюїс
26 авг., 10:15
переслано из @cslewisua
Учителі скажуть вам, що найледачіший учень у класі - це той, хто наприкінці навчального року працюватиме найважче. Вони не жартують. Якщо ви дасте двом учням завдання, наприклад, довести якусь геометричну теорему, то той, хто готовий докласти зусиль, постарається її зрозуміти. Натомість ледачий спробує просто завчити доведення напам'ять, бо для цього сильно напружуватися не треба. Та коли вони через півроку готуватимуться до іспиту, ледачому доведеться довгими годинами впрівати над підручником, аби розібратися з тим, що старанний давно вже збагнув і з приємністю виконає за кілька хвилин. У підсумку ледачий учень муситиме попрацювати більше. Можна поглянути на все це й інакше. Під час битви або сходження на гору часто виникає необхідність у певній дії, яка потребує неабиякої відваги, але в кінці виявляється й найбезпечнішою. Якщо ж ви від неї ухилитеся, то вже за кілька годин можетеКлайв Стейплз Льюїс
24 авг., 06:11
З Днем Незалежності України нас! 🇺🇦...(патріотизм) – це любов до рідного дому, до місця, де ми виросли, чи місць, може, багатьох, які були для нас домом; і до всіх місць, які є близько від них і доволі на них схожі; любов до давніх друзів, до знайомих пейзажів, звуків і запахів... Така любов до місця переплітається з любов’ю до стилю життя; до пива і чаю, до відкритих камінів, поїздів з купе і до неозброєної поліції, і до всього решта; до місцевого діялекту і (ледь менше) до своєї рідної мови. Як каже Честертон, аргументи чоловіка, який не хоче, щоб його країною управляли чужинці, дуже подібні до аргументів того, хто не хоче, щоб спалили його хату; бо він „не зможе навіть почати“ перераховувати всі речі, яких йому бракуватиме....Так, як сім’я пропонує нам зробити перший крок поза межі егоїстичної любови, так само й це почуття пропонує перший крок поза межі сімейного егоїзму.Клайв Стейплз Льюїс
13 авг., 06:37
...безоглядна скорбота не пов’язує нас із померлими, а відкраює нас від них. Це стає дедалі зрозумілішим. Саме в моменти, коли відчуваю найменший смуток — зазвичай моє занурення в ранкову ванну є одним із таких — Г. спадає мені на гадку у своїй цілковитій реальності, своїй інакшості. Не такою, як у мої найгірші хвилини — уся у віддаленому ракурсі, ужалюгіднена й усерйознена моїми стражданнями, — а такою, якою вона насправді є. Це добре і збадьорливе відчуття.Я, здається, пам’ятаю — хоча зараз не можу процитувати жодної — усілякі балади й народні казки, у яких померлі кажуть нам, що наше оплакування чинить їм якусь кривду. Вони благають нас припинити. У цьому може бути значно більше глибини, ніж я вважав.Якщо так, то покоління наших дідів дуже далеко збочило. Увесь той (іноді довічний) ритуал скорботи — відвідування могил, дотримання річниць, залишання порожньої спальні точнісінькоКлайв Стейплз Льюїс
12 авг., 06:58
Утім не можна заперечувати, що в певному сенсі я «почуваюся краще», і заразом приходить певний сором і відчуття, що людина зобов’язана плекати, живити й усіляко продовжувати своє нещастя. Я читав про це в книжках, але мені ніколи й не снилося, що відчую це на собі. Певен, Г. цього не схвалила б. Вона порадила б мені не бути дурнем. Так само, я цілком упевнений, зробив би й Бог. То що за цим стоїть?Частково, без сумніву, гординя. Ми хочемо довести собі, що ми коханці неабияких масштабів, трагічні герої, а не просто рядові у величезній армії скорботних, які гарують, витискаючи з поганої роботи все можливе. Але це ще не все пояснення.Гадаю, із цим теж плутанина. Насправді ми не хочемо, щоб скорбота, з її першими муками, продовжувалася і тривала: ніхто б не хотів. Але ми прагнемо чогось іншого, частим симптомом чого є скорбота, і тоді ми плутаємо цей симптом із самим явищем.Я вже писавКлайв Стейплз Льюїс
11 авг., 06:55изменён
Невже так швидко можна пережити це? Але слова двозначні. Сказати, що пацієнт оговтується після операції з видалення апендикса — це одне; а що оговтується після ампутації ноги — зовсім інше. Після такої операції людина або помирає, або кукса загоюється, і тоді безперервний біль минає. Невдовзі пацієнт відновить сили і зможе тупцювати на дерев’яній нозі. Він «пережив це». Але він, цілком імовірно, усе життя відчуватиме періодичні болі в куксі (можливо, доволі сильні) і назавжди залишиться одноногим. Навряд чи буде момент, коли він забуде про це. Купання, одягання, сідання і вставання, навіть лежання в ліжку — усе буде іншим. Його спосіб життя зміниться. Усілякі задоволення і заняття, які він колись сприймав як належне, доведеться скасувати. Обов’язки теж. Зараз я вчуся пересуватися на милицях. Можливо, невдовзі зможу отримати дерев’яний протез. Але я більше ніколи не стану знову двоногим.Клайв Стейплз Льюїс
10 авг., 05:17изменён
...потрібно сприймати «насилається, щоб випробувати нас» правильно. Бог не експериментував із моєю вірою чи любов’ю, щоб з’ясувати їхню якість. Він уже знав. Але я не знав. У цьому судовому процесі Він змушує нас зайняти лаву підсудних, місце для свідків і крісло судді водночас. Він завжди знав, що мій храм — картковий. І єдиний Його спосіб змусити мене усвідомити цей факт — розвалити цей храм.Переживаючи Горе#lewisdaily #aGriefObservedКлайв Стейплз Льюїс
9 авг., 06:41изменён
Мені здається, я починаю розуміти, чому скорбота нагадує тривожну невизначеність. Значна кількість намірів, які вже стали для нас звичними, втратили свій сенс. Думка за думкою, почуття за почуттям, дія за дією мали передбачати Г. Тепер їхня ціль зникла. Я за звичкою продовжую припасовувати стрілу до тятиви, та невдовзі згадую і вимушений опустити лук. Стількима дорогами можна дійти до думки про Г. Отож вирушаю однією з них. Але зараз там непрохідний блокпост. Так багато доріг колись; так багато глухих кутів тепер.Бо добра дружина вміщує в собі так багато особистостей. Ким тільки не була для мене Г. Вона була моєю дочкою і моєю матір’ю, моєю ученицею і моєю вчителькою, моєю підданою і моєю повелителькою; і завжди, залишаючись усім тим, також моєю вірною товаришкою, подругою, спільницею, бойовою посестрою. Моєю коханкою; але водночас усім, чим узагалі був для мене будь-який друг (а вКлайв Стейплз Льюїс
8 авг., 08:35
Трапилося дещо геть несподіване. Це з’явилося сьогодні рано-вранці. З різних причин, що самі по собі геть не загадкові, мені на серці стало легше, ніж було впродовж багатьох тижнів. По-перше, гадаю, я фізично відновлююся після банального виснаження. І я мав дуже втомливі, але дуже цілющі дванадцять годин напередодні, і міцний нічний сон. А після десяти днів низько повислого сірого неба й нерухомої теплої вогкості, засяяло сонце й повівав легкий вітерець. І раптом саме в ту мить, коли я — наразі — найменше тужив за Г., вона згадалася мені найкраще. Це було справді щось (майже) краще, аніж спогад; миттєве, безсумнівне враження. Було б перебільшенням сказати, що це було немов зустріч. Але тут крилося щось таке, що спокушає вжити саме ці слова.Здавалося, ніби це відсунення смутку прибрало якийсь бар’єр.Чому ніхто мені про це не розповідав? Як легко я міг неправильно оцінити іншогоКлайв Стейплз Льюїс
7 авг., 14:14
Що більше ми віримо в те, що Бог завдає болю лише задля зцілення, то менше здатні вірити, що є сенс благати про ласку. Жорстоку людину можливо підкупити — вона може втомитися від своєї мерзенної забави — у неї може статися тимчасовий напад милосердя, як в алкоголіків бувають напади тверезості. Але припустимо, що ви маєте справу з хірургом, чиї наміри цілком добрі. Що добріший він і що сумлінніший, то невблаганніше різатиме. Якби він піддався на благання, якби зупинився до завершення операції, увесь біль до цього моменту був би марним. Та чи може так статися, що ці крайнощі в тортурах потрібні нам? Що ж, обирайте. Муки трапляються. Якщо вони непотрібні, то Бога немає, або Він поганий. Якщо ж Бог є і Він добрий, то ці муки потрібні. Бо жодне, навіть помірковано добре Єство не могло б заподіяти або дозволити їх, якби ті були зайвими.У будь-якому разі нам страждати.Що люди мають наКлайв Стейплз Льюїс
6 авг., 07:07
Мені важче, коли думаю про страждання її. Що таке біль утрати, як порівняти із фізичним болем? Що б не казали дурні, тіло може страждати у двадцять разів сильніше, аніж розум. Розум завжди має певну снагу, щоб ухилитися. У найгіршому разі нестерпна думка просто повертається знову і знову, тоді як фізичний біль може бути абсолютно безперервним. Скорбота схожа на бомбардувальник, який кружляє навколо і скидає свої бомби щоразу, коли в цьому колі його проносить понад головою; фізичний біль схожий на безперервний обстріл траншеї під час Першої світової — без паузи й на мить. Думка ніколи не буває статичною; біль часто статичним і є.Який же з мене закоханий, якщо я значно більше думаю про власні страждання, аніж про її? Навіть божевільний заклик «повертайся» — це все заради мене самого. Я ніколи навіть не задумувався, чи таке повернення, якби воно було можливим, було б на краще для неї. ЯКлайв Стейплз Льюїс
5 авг., 08:10
А горе досі відчувається як страх. Можливо, точніше сказати — як тривожна невизначеність. Або як очікування; просто огинаєшся поруч і чекаєш, поки щось трапиться. Це надає життю постійного відчуття тимчасовості. Здається, що не варто зовсім нічого починати. Не можу заспокоїтися. Позіхаю, метушуся, занадто багато курю. Раніше мені завжди бракувало часу. Тепер немає нічого, окрім часу. Майже чистий час, порожня тяглість.Одне тіло. Або, якщо хочете, один корабель. Правий бортовий двигун умер. Я, лівий двигун, мушу якось дотягнути, поки ми не прибудемо до гавані. А радше, до кінця подорожі. Якою я уявляю гавань? Відкритий вітру берег, найімовірніше, чорна ніч, оглушливий шторм, попереду прибійні буруни — і будь-які вогні, що ними махають із берега, радше заманка тих, хто звик живитися з кораблетрощі. Таким було бачення берега в Г. Таким було материне. Я кажу про їхні наближення до берега;
Клайв Стейплз Льюїс
4 авг., 06:15
Мені кажуть, що Г. зараз щаслива, кажуть, що вона у мирі та спокої. Що робить їх такими впевненими в цьому? Я не маю на увазі, що боюся найгіршого. Чи не останніми її словами були: «Я в мирі з Богом». Вона не завжди була такою. І вона ніколи не брехала. І її нелегко було обманути, а найважче — на її ж користь. Та що казати. Але чому люди такі впевнені, що всі муки закінчуються зі смертю? Понад половину христианського світу й мільйони людей на Сході вважають інакше. Звідки хтось знає, що вона «спочиває»? Чому ця розлука (якщо не сказати більше), що так мучить коханого, який залишився тут, має бути безболісною для коханої, яка відійшла?«Бо вона в руках Божих». Але якщо так, то вона постійно була в Божих руках і я бачив, що вони зробили з нею тут. Чи вони раптом стають ніжнішими до нас у той момент, коли ми полишаємо своє тіло? І якщо так, то чому? Якщо Божа доброта несумісна ізКлайв Стейплз Льюїс
3 авг., 06:08
...бідолашний К. цитує мені: «Не тужи, як ті, хто не мають надії». Мене вражає те, у який спосіб нас запрошують приміряти на себе слова, так явно звернені до кращих із нас. Сказане святим Павлом, може втішити лише тих, хто любить Бога більше, ніж своїх померлих, а померлих більше, аніж себе. Якщо мати оплакує не те, що втратила вона, а те, що втратила її померла дитина, тоді втішає віра, що ця дитина не втратила тієї кінцевої мети, заради якої вона була народжена. І ще втішно вірити, що сама матір, утративши своє головне або ж єдине природне щастя, не втратила чогось більшого, бо все ще може сподіватися «прославляти Бога й радіти Ним вічно». Таке втішання для Божественного вічного духа в ній. Але не для її материнства. Особливо материнське щастя має бути викресленим. Ніколи, у жодному місці й у жодні часи вона не триматиме сина на колінах, не купатиме його, не розповідатиме йому казку,Клайв Стейплз Льюїс
3 авг., 06:08
На фото:К. С. Люїс разом зі своїми пасинками Девідом та Дугласом Ґрешемами, вересень 1957 року#фото
Клайв Стейплз Льюїс
2 авг., 14:48
Припустимо, що земне життя, яке ми з Г. ділили впродовж кількох років, насправді є лише основою, прелюдією або земним явленням двох неймовірних, надкосмічних, вічних сутностей. Ці сутності можна зобразити у вигляді сфер або куль. Там, де їх перетинає площина Природи — тобто в земному житті — вони здаються двома колами (кола — це скибочки сфер). Два кола, що торкаються одне одного. Але ці два кола, насамперед та точка, у якій вони торкнулися — це саме те, за чим я в жалобі, за чим тужу, без чого голодую. Ви скажете мені: «Вона й далі існує». Але душа й тіло мої кричать: повернися, повернися. Будь колом, що торкається мого кола на площині Природи. Але я знаю, що це неможливо. Знаю, що прагну саме того, чого ніколи не зможу отримати. Те колишнє життя, ті жарти, ті напої, ті суперечки, ті заняття коханням, ті крихітні банальності, що торкаються серця. З будь-якого погляду, сказати: «Г.Клайв Стейплз Льюїс
2 авг., 14:45
Клайв Стейплз Льюїс
1 авг., 07:13
...клумба — це впертий, опірний, часто незговірливий шматочок реальности, якою, безсумнівно, Мама була за життя. Якою була Г.Або якою Г. є. Чи можу я чесно визнати свою віру в те, що вона зараз якось є? Значна більшість людей, яких я зустрічаю, скажімо, на роботі, мабуть, вважають, що її нема. Хоча, природно, вони не стали б мені цього доводити. Принаймні не зараз. Що я справді думаю? Я завжди міг молитися за інших померлих і досі це роблю із деякою впевненістю. Але коли намагаюся молитися за Г., я затинаюся. Мене охоплюють збентеження і подив. У мене жахливе відчуття нереальности, промовляння в порожнечу про небуття.Причина такої різниці дуже проста. Ви ніколи не знаєте, як щиро насправді вірите в щось, доки правдивість чи фікція вашої віри не стане для вас питанням життя чи смерті. Легко сказати, що ви вважаєте мотузку міцною і добротною, доки просто використовуєте її для
